Перше вересня у різних людей викликає різні асоціації. За моїми спостереженнями, більшість дорослих щороку в цей день із задоволенням усвідомлюють, що "шкільний кошмар" для них особисто вже позаду.

Ті ж, у яких є діти шкільного віку, з жахом входять у новий навчальний рік. І тільки, напевно, незначна меншість, до якої я відношу себе, згадують шкільні роки з вдячністю та ностальгією.

Рік тому, коли ми відзначали 40-річчя випуску, один з моїх найуспішніших (у плані академічної кар'єри) однокашників, мудро зауважив: «Коли ми залишали стіни школи, нам здавалося, що найкращі роки життя у нас ще попереду. Тепер же, коли життя зроблене, ми розуміємо, що шкільні роки були кращими в нашому житті».

Я з ним повністю згоден. Я щиро хочу, щоб якомога більше моїх співвітчизників ставилися до років, проведених у школі, саме так. Чи можна кардинально змінити ту сумну ситуацію, яка склалася у нашій шкільній освіті?

Питання широко обговорюється в ці дні. Майже всі провідні медіа помістили нотатки на тему освіти. У дискусіях багато вірного і ділового: від підвищення престижу вчителя до ліквідації вузів, нездатних дати якісну освіту.

І все-таки мені здається, що за обговоренням інституційного облаштування освіти ми часто забуваємо про її "мікрорівні". Зокрема, не задаємо питання про те, в чому полягає сенс шкільної освіти і чому діти іноді ходять до школи із задоволенням. Адже відповіді на них можуть полегшити вирішення багатьох глобальних проблем освітньої системи.

Тому першого вересня я зазвичай, подумки повертаючись до своїх шкільних років, намагаюся сформулювати, що ж зробило їх щасливими. Поясню: я закінчив знамениту Другу фізико-математичну школу в 1969 році, за два роки до її розгрому радянськими властями.

Думаю, що в Школі було знайдено багато інноваційних рішень, які можна і потрібно використовувати в наші дні.

Перша особливість Другий школи - це її директор Володимир Федорович Овчинников. Він унікальна особистість. Головним своїм завданням він вважав залучення до Школи цікавих, неординарних вчителів, нехай навіть з порушенням формальних правил.

Йому вдалося зібрати унікальний колектив, при тому, що оплата вчительської праці і в радянські часи була не дуже високою, та й престиж професії вчителя у великому місті високим не був. Саме спілкування з нашими вчителями доставляло задоволення і, як ми тепер розуміємо, сприяло вільному та ефективному розвитку особистості.

Після розгрому Школи багато хто з її вчителів емігрували і, уявіть, стали професорами престижних американських і європейських університетів. Зауважу, що ноу-хау Школи було і залучення батьків до читання факультативних курсів. Думаючи про "шефа", як поза очі звали В.Ф. і учні, і вчителі, я розумію, чому в західній теорії освітнього менеджменту рідко говорять про керівництво школою, але набагато частіше використовують термін "лідерство".

Друга особливість Школи полягала в тому, що, незважаючи на її фізико-математичний профіль, на високому рівні викладалися всі предмети. За три роки навчання я жодного разу не чув від кого-небудь з однокашників "цей предмет мені не потрібен" або кокетливого "у мене негуманітарний склад розуму".

Оцінки з гуманітарних предметів ставилися за самим строгим принципом, і часто п'ятірку з літератури в класі мали лише 2-3 людини. У той же час не прийти на відкриту лекцію А.А. Якобсона з російської літератури вважалося дивним, оскільки ти позбавляв себе інтелектуального задоволення, хай і не фізико-математичного напряму. Не випадково випускники Школи вступали в кращі вузи країни.

Важливо підкреслити, що у Школі була відсутня вкрай небезпечна прагматизація освіти. Жартівливе гасло її учнів звучало так: "Друга школа навчить здавати все". Саме цей отриманий у Школі навик допоміг мені свого часу успішно змінити професію. У наші дні, коли соціально-економічні реалії змінюються із запаморочливою швидкістю, він стає особливо затребуваним.

Нарешті, особливістю Школи був її найсильніший корпоративний дух. До цих пір, стикаючись з випускником школи, незалежно від року випуску, я відчуваю якусь глибинну спільність, що породжує симпатію та найчастіше виливається в ефективну взаємодопомогу. Створення такого духу - безперечна заслуга і директора Школи, і її педагогічного колективу.

Всі ці спогади примушують замислитися, чи можна навіть у нинішній важкій ситуації щось зробити, щоб більше людей, ставши дорослими, згадували свої шкільні роки не з ненавистю або неприязню, а з радістю і вдячністю. Адже для цього не завжди потрібні рішення на "макрорівні".

Автор: Сергій Філонович, декан Вищої школи менеджменту.

За матеріалами: forbesrussia.ru
Дата публікації: 03.09.2010