У вчителя завдання скромніше. Кількість його учнів можна порахувати, нехай і не на пальцях. Обсяг інформації, яку він дає дітям, обмежений. Обов'язкове відвідування школи учнями та різні форми звітності допомагають йому стимулювати школярів. Але насправді, щоби навчити навіть одну дитину, треба дуже багато сили та енергії.

Я працюю для тих дітей, які хочуть учитись...

Педагог має показати дитині певні шляхи розвитку її талантів, яких та ще не побачила. Для цього треба багато часу проводити з дітьми. Є й інший варіант. Учитель може просто, як конвеєр, пропускати повз себе все нових і нових своїх учнів. Не знаю, чи має він право в цьому випадку називати їх своїми. Беземоційне ставлення, ідентичний підхід та однакові вимоги. Не найгірший варіант, але й не із кращих. Хтось почерпне для себе певний досвід зі спілкування з учителем, інший навіть не старатиметься.

"Я працюю для тих дітей, які хочуть учитись". Такий псевдопринцип не дасть потрібного результату. А характерний він і для зовні добрих педагогів. Чому псевдопринцип? Бо насправді людина, яка ним послуговується, просто не любить своєї професії. Адже що таке педагогіка? Педагогіка - це мистецтво виховання. Мистецтво, а не ремісництво. Що найбільше цінують у мистецтві? Якість та оригінальність, а також вплив тієї чи іншої творчості на людей. Митці не думають, чи потрібна комусь їхня творчість, вони творять. Працюють не тільки для поціновувачів (у випадку вчителів це учні, які прагнуть знань), а для всіх. Часто саме посередні знавці достойно оцінюють роботу, особливо її результат. Якщо вчитель не вірить в учня, то він сумнівається у великих можливостях педагогіки. Знову пафос, але дозволимо йому тут залишитися.

Сухомлинський казав, що процес навчання має бути спрямований на людину. Зауважте, не на учня з великими здібностями, а на всіх дітей, бо кожний з них неповторний і гідний уваги та поваги. Адже людина - це найвища цінність, яка їх заслуговує і яка має місце в цьому світі. Кожний мусить пройти свій шлях. Учитель повинен допомогти всякому підготуватись до дороги, допомогти "скласти багаж", а ще повірити у свого вихованця. Віра, увага, а також любов стимулюють будь-яку дитину.

Класичні стереотипи вчителів

Завдання школи не в тому, щоби просто дати дітям певний багаж знань. І навіть не в тому, щоби допомогти їм засвоїти цю інформацію. Учитель має побачити особистість кожного учня, відчути його, зрозуміти, що потрібно саме йому, допомогти осягнути все, що той може. А ще, як що ми вже згадали про багаж знань, то педагог повинен навчити дітей легко носити його, уміло ним користуватися, щоб той не перетворився на тягар, і, коли треба, ділитись.

Щодо навчання, то в кожної дитини свій рівень, але працювати треба як з відмінниками, так і з двієчниками. Що за стереотипи: двієчник - учень, який нічого не знає, ні чого не хоче? То школяр, який мало знає, менше може. Серед поганих учнів є ще й діти, які не хочуть учитись.

Учитель має зробити все для того, щоби бажання народилось. Невже педагог не здатен, яким би не був вихованець, навчити його чогось за одинадцять років, тепер уже дванадцять? Я знаю вчителів, які хочуть тільки того, щоб неуспішні учні тихо сиділи, не заважали вчитись тим, хто має для цього більші здібності та бажання. Уважають, що таких дітей просто неможливо навчити. Яка велика помилка! Саме цим учням потрібно більше вашої уваги, праці та наполегливості.

Обдаровані діти потребують більшого навантаження, але меншої вчительської опіки. Я не маю на увазі, що їх можна частково ігнорувати. Таким дітям треба давати певний простір для творчих маневрів. Треба заохочувати їх до додаткового самостійного навчання. Тільки щоб воно не перетворилось на запам'ятовування великої кількості сухих фактів. "Вирощуйте" дитину через відкриття, а не насаджування. Двієчники чи трієчники потребують постійного контролю, але без жодних нарікань та обурень. Дуже важко знаходити підхід до дітей, яким здається, що школа - непотрібна витрата часу, а уроки - дурниця. Але то ваше безпосереднє завдання. Зрозуміло, що легко вчити учня, який прагне знань, схоплює на льоту будь-яку інформацію, виконує будь-яку домашню роботу. У цьому випадку, правда, також виникають проблеми: невідповідність рівня вчителя потребам дитини, невміння розвивати здібності учня й таке інше.

Учителі мають право сказати зараз: куди не глянь, скрізь наша провина. І там недобре, і тут не догодили. То звертай більше уваги на неохочих учитись, то заохочуй відмінників. Нам що, розірватися? Скажу, що не допоможе. Треба просто акумулювати всі свої сили та працювати з бажанням. У кожній малій справі бачити велику мету.

Пригадайте радість, яка приходить до вас, коли, здавалось би, нездібний учень здивував, вивчивши вірш чи розв'язавши якусь задачу. Багато у ваших руках. Педагог відчуває моральне задоволення від того, що учні розвиваються з кожним днем. Їх розвиток - учительська заслуга. Оскільки такі великі можливості, то й відповідальність не менша. Вихователь відповідає за свій вплив.

Хто навчає? Кого навчають? Як навчають?

У школі все починається з учителя. Результати навчання залежать від трьох чинників: хто навчає, кого навчають, як навчають. Бачимо, що два пункти стосуються педагога і тільки один дитини. А що це означає? Якщо не можете когось навчити, то спочатку подивіться на себе, а вже тоді кивайте на учня. Знаю, що є діти, яких дуже-дуже важко вчити, є такі, які не здатні зрозуміти щось. Але завдання педагога полягає в тому, щоб визначити, де межа можливостей учня. І це не так просто, бо часто небажання чи дитини, чи вчителя зупиняє процес здобуття певних знань на півдороги.

Педагог заходить до класу, де приблизно двадцять учнів, часто більше. Він викладає тему однаковими словами для всіх, бо як інакше. А діти засвоюють той чи інший обсяг інформації. Учитель повинен простежити, щоб кожний учень отримав максимально можливу для нього кількість знань. Навчити кожного того, чого він здатен навчитись. Тут я вже кажу не тільки про знання, а і про набагато важливіші речі: людяність, допомогу ближньому, співчуття. Бо якщо ігнорувати дитину через те, що вона не дуже здібна, то можна вкрасти в неї попередні якості. Вони закладені в кожній людині, а педагог їх витягує назовні, просто відроджує. Хоча часом не так воно і просто.

Підходи до навчання

Справжній учитель ніколи не скаже, що та чи інша дитина погана. Немає поганих дітей, є тільки неспроможність, нерозуміння, небажання, недогляд, непотрібність. Почнемо з високого. Людина - це подоба Бога, тому в неї обов'язково є хороші якості. У когось вони приховані глибше, хтось "тримає" їх зверху. А вчитель шукає їх у дитячому серці. Він повинен відчувати, як далеко треба копати. "Діти стають усе гіршими й гіршими." Що за розмови? Яка ж причина такої зіпсованості, адже, прийшовши до школи, учні мають усього шість-сім років. Життя тільки почалось, особистість ще не сформована. У руках педагога така ж дитина, яка була двадцять років тому. Однак світ трохи змінився, тому й підходи до навчання мають корегуватись. Учитель повинен працювати над розвитком учня, знаходити способи, які нейтралізуватимуть негативний вплив сучасної техніки, наприклад. Якщо не можете відволікти дитину від якоїсь некорисної діяльності, то, значить, ви використовуєте неефективні способи. Шукайте нові підходи. Зміни у світі впливають на всіх людей: і на учнів, і на вчителів. Хочеться сказати: ви в однакових умовах.

Особистість учителя є головним інструментом його успішної діяльності. Скільки би ми не казали про те, що варто робити, чого не слід, якщо немає любові до професії та дітей, результати будуть набагато менші. Так ми дійшли до головної якості педагога - любові. З неї все починається. Так має бути й у вихованні. Хочеться побажати всім цього прекрасного почуття в різних його проявах.

Автор: М. Холявінська

Стаття журналу "Відкритий урок: розробки, технології, досвід"